17 февр. 2016 г.

Янголи Інститутської: Історія п’ятьох сміливців

Ігор Фльорко рятує Сергія Трапезуна. Київ. Інститутська. 20 лютого 

Ця історія про п’ятьох друзів, які 20 лютого відчайдушно кинулись на передову, аби з-під куль снайперів витягти поранених та забрати полеглих активістів Майдану. П’ятеро львів’ян вже назвали «янголами Інститутської». Хлопці не просто рятували людські життя, але, самі того не усвідомлюючи, здійснили подвиг гідності. Ризикуючи власним життям та здоров’ям, вони знову і знову поверталися на передову - кулі снайперів їх оминули.

Хлопці – студенти львівських вишів. Усі вони львів’яни: Ігор Фльорко (18 років), Павло Дьокін (19 років), Андрій Седлер (20 років), Микола Притула (20 років), Ігор Галушка (18 років). Хлопці дружать давно, вони сусіди, навчалися в одній школі, разом поїхали на Майдан, разом пішли на Інститутську і разом вижили!
Ангели Інститутської: Ігор Галушка, Павло Дьокін, Микола Притула, Ігор Фльорко, Андрій Седлер

Хлопці дивом лишилися живими та неушкодженими. Поруч із ними вибухали гранати, у них влучали гумові кулі, навіть осколок влучив Ігорю Галушці в брову, але ока не пошкодив. Було навіть таке, що дехто з них під час вогняного протистояння спалахував як суха трава, але нічого. Максимум від чого постраждали – від газу і від вибухів, пригадують хлопці, тоді трохи дзвеніло у вухах. Кажуть, що їм було психологічно важко, а фізично вони готові до нового бою.

«Так завжди було, щось ставалось біля мене, але не зі мною», - пригадує Ігор Галушка.

Янголами Інститутської хлопців нарекли після їхнього самовідданого і неймовірно сміливого вчинку. 20 лютого вони п’ятеро прийшли на Інститутську, коли снайпери почали розстрілювати людей.

Слава героїв до хлопців прийшла тоді, коли знайома Миколи Притули написала про них у соцмережі: «Треба було з кимось поговорити. Я їй розказав, а вона написала це з моїх слів. Я казав, що це зайве, бо ми не зробили чогось надзвичайного».

Хлопці перед подіями на Інститутській.

«Ми робили те, що зробив би кожен на нашому місці. Якби не пішли, то совість замучила б. Знаючи, що там людей розстрілюють, просто сидіти і дивитись… Я би собі не пробачив», – каже 19-річний Павло Дьокін.

Ігор Фльорко, якого розшукувала сім’я пораненого Сергія Трапезуна (хлопець витягнув його з під куль снайпера, врятувавши життя), розповів, що того разу друзі приїхали на Майдан зранку 19 лютого.

«Ми прийшли на Майдан. Вже горіли Профспілки, горів і сам Майдан. Ряди «Беркуту» стояли за 50 м. від стели, били водомети. Все було монотонно. Час від часу перекидувались коктейлями чи гранатами, але на це вже ніхто не зважав. Активних дій не було», – пригадує Ігор Фльорко.

«Все почалося 20 лютого. Близько 9.00 прибігли хлопці і розказали, що з боку Жовтневого «Беркут» відступає», – розповідає Павло Дьокін. На запитання, чому «Беркут» почав відходити, хлопці припускають, що це була така тактика, щоб заманити найбільш активних у пастку.

«Люди бачили, що дорога порожня, барикада порожня і кинулись вперед. Вийшло так, що вони зайшли у цей квадрат, який обстрілювався із Жовтневого, з готелю «Україна» та Інститутської. Там їх і почали розстрілювати», – каже Павло.

Ігор Галушка пригадує: «Нам напевно пощастило, бо ми бігли з боку Жовтневого. Брати висоту ми не хотіли. Ми бігли до барикади».


На питання про екіпіровку хлопці сміються, адже у Павла була лише маска, в Андрія хокейний шолом, решта хлопців мали на собі каски та наколінники. Бронежилет був лише у Ігоря Фльорка. Був і щит, але один на усіх.

«Ми думали, що ситуація не така критична», - пригадує Ігор Фльорко.

Побратим Ігор Галушка додає: «Ми відвойовували свої барикади, адреналін зашкалював. Потім емоції змішались, коли побачили, що поруч розстрілюють людей. Ми сп’яніли від страху і нервів. Хотілося відійти, бо страшно, але далі від нас лежали люди і кричали: «Хлопці, потрібна допомога».

У цей момент Ігор Галушка разом із Павлом Дьокіним намагалися підпалити шини на барикаді.

«На Інститутську ми побігли усі п’ятеро, поряд інші люди, коли поранили чоловіка, який ішов поруч, усі люди в страху почали втікати назад. Ігор і Павло лишилися попереду. Решту як течією віднесло», - пригадує Ігор Фльорко.

Павло Дьокін додає: «Коли підпалили шини і озирнулись, а позаду нас порожньо. Всі екіпіровані відступили».

Натовп розділив друзів. Андрій Седлер і Микола Питула опинилися позаду. «Я рвався до своїх. Підійшов до одного чоловіка із Самооборони. Поросив: «Дайте мені щит, там мої друзі, я піду до них». Але мені всі відказували, щоб я сидів і не рипався, бо там снайпери. Я так не міг, хотів піти, щоб хоч якось їм допомогти», - пригадує Микола.

Павло Дьокін розповідає, що у момент, коли їм вдалося підпалили барикаду, поруч через дорогу вже розстріляли «черепашку»: «Ми почали переходити дорогу, тоді Фльорко саме відтягував Сергія Трапезуна. На відео це добре видно, як він тягне цього чоловіка, а ми перебігаємо дорогу. Я своїх не бачив. Я бачив тільки Ігоря (Галушка, - ред.), бо були разом».
Інтерв'ю з Сергієм Трапезуном, та кадри на яких Ігор Фльорко рятує йому життя 

Андрій Седлер залишався біля сходів, допомагав заносити до готелю перших поранених і вбитих: «Я не міг знайти щит. Щось перемкнуло, що я не можу піти без щита… хоч до того вільно ходив».

Ігор Галушка, який був разом із Павлом Дьокіном, пригадує: «Там був земляний горб, поруч люди кричали про допомогу. Ми там лягли перечекати. Як мине обстріл».

Павло зазначив: «У той момент прийшло розуміння, що це війна… і ми можемо померти».

«Поруч нас був хлопець. Десь за 2-3 метри від нас, він присів, і в ту мить снайпер прострілив йому голову. В цей момент ми дивилися на нього… Це був просто «бум!» і йому рознесло голову… Повністю. Я цього ніколи не забуду!», – пригадує Ігор Галушка.

«Ми дивилися просто на нього, коли снайпер вистрелив і бризнула кров. Я озирнувся, а навколо тільки ми двоє з Ігорем… і 7-8 мертвих хлопців. Ігор мав із собою щит, зовсім маленький, він повернувся назад, щоб прикрити медика. З наших тоді я тільки й Ігоря бачив. Я не знав, що з іншими», – розповідає Павло.

Після перших поранених і вбитих до готелю «Україну» повернулися усі, окрім Ігоря Фльорка.

«Просто так сталося, що я перейшов дорогу і почав тягнути Сергія (Трапезуна, - ред.). Він був один із перших в «черепашці» у нього було три кульові поранення ніг. Він подавав знак, що йому потрібен медик, але коли іншого хлопця, що був поруч і ще рухався, снайпер добив, він перестав махати рукою. Я дотягнув його до готелю «Україна», тому і затримався. Я не бачив своїх. Повернувся на Інститутську шукати. Коли біг назад, то тоді їх і побачив», - пояснює Ігор.

«Таке враження, що ми бігали там як сп’янілі… ми не розуміли, де ми були. Все переплуталось. Про себе не думав, думав тільки про рідних», - пригадує Павло Дьокін.

«Минуло десь зо три години, а нам здавалося, що лише 15 хвилин», - зазначає Микола Притула.
Скільки разів хлопці повертались від готелю «Україна» на Інститутську вони не знають.

Ігор Галушка розповідає: «Було страшно, але форма страху була незвична». «Було страшно, але думав, що не поважатимеш себе, якщо цей страх не перебореш. Коли матимеш дітей, вони запитають: «Де ти був, тато?», а що їм скажеш, що сховався?», – розмірковує Павло.

«Я радий, що у тій ситуації ми вчинили саме так. Я просто мушу це розказати, коли усі відступали, я пережив цей момент розгубленості. Я відступав разом із Самообороною. Перебіг через одну барикаду і тоді зрозумів, усвідомив, що нікого з моїх нема. Обернувся, а вони усі були попереду. Я подумав: «Ну як так?» Пішов до них, бо навіть якби вижив, то хлопці б не зрозуміли», - сміється Ігор Фльорко.

Він додає: «Це вже тепер ми жартуємо, але тоді було не до жартів. Тоді були якісь надможливості. Коли втікали, то я з легкістю перестрибнув через залізний стіл, на якому їли «беркутівці» і навіть стрибнув вище на півметра від стола. Не знаю, як мені це вдалося».

Про те, що вони зробили, хлопці усвідомили вже коли повернулися до Львова.

«Коли на Майдані ховали людей, ми плакали як малі діти. Ми просто не могли стримати сліз. Там плакали усі… Напевно, вся країна плакала. Сльози просто самі текли, коли дивився на батьків, а ще усвідомлення, що ти там був і вижив і що це могли б бути твої батьки…», – пригадує Микола Притула.

«Коли дивилися відео, то не вірили, що ми там стільки разів бігали і лишилися цілими та не ушкодженими. Ми навіть думали, що в Бога на нас, напевно, є інші плани…», – каже Павло Дьокін.

«Коли там на Інститутській сидів з тим крихітним щитом, то розумів, що від нього, як і від каски, не буде жодної користі. Ти чуєш і бачиш, як кулі пробивають землю, чуєш їхній свист, чуєш крики та істерику. Багато про що задумуєшся…», – пригадує Ігор Галушка.

Поки хлопці були по один бік вулиці, їхній побратим Микола Притула був на іншому: «Там стояли два біотуалети. Я заховався за ними. Хтось відступав і дав мені щит. Інші хлопці запропонував зібратися «черепахою» і йти за пораненими. Було лячно. Я думав: «Іду заберу пораненого і назад повертатися не буду». Але знову повертався. Не знаю чому».


Микола Притула пригадує: «Коли Ігор Фльорко відтягнув Сергія Трапезуна, що лежав ближче… Там ще був хлопець, якого, напевно, вбили першим, він був у камуфляжі та распіраторній масці. Він вже був вбитий, коли ми прийшли… Нас було троє. Я був посередині, а поруч – двоє незнайомих мені хлопців. Я так розумію, що ці два хлопці, які пішли зі мною, були друзями. Один трішки затримався. Я тягнув цього вбитого хлопця, щит заважав, я дивився під ноги. Той хлопець, що був біля мене закричав: «Ростик!». Я підвів голову і побачив, як одна куля, а потім друга… і Ростик більше не рухався. Я зрозумів, що Ростика вже нема. В цей момент тому іншому хлопцю в ногу влучила куля. Біля нас більше нікого не було. Він поранений, а вбитий хлопець реально не легкий… я не розумів, як ми це зробимо, до готелю лишалося десь 60 метрів, але ми впорались. Вийшло так, що на очах цього хлопця вбили його друга… Ростика.

Ми дотягнули хлопця до перших сходів. Я подивився в його очі… він був мертвий… я закрив йому очі. Коли зайшов в готель, то був шокований. Хтось тримався за руку, хтось за голову, у когось не було ока і все було в крові, всі кричали… це було пекло».

Скільки вони винесли людей з під куль снайперів, хлопці не знають, хтось прикривав щитом медиків, хтось тягнув вбитих, хтось виносив поранених.

Андрій Седлер, який допомагав біля сходів доносити людей у готель, пригадує, що навіть перестав рахувати: «Людей приносили і йшли далі. Я заніс десь чотирьох. На моїх очах занесли п’ятьох таких, які не подавали ознак життя, і десь трьох, які були ще живі».

«На якійсь дерев’яній дошці ми несли чоловіка. У нього поранений живіт. Було дуже багато крові. Я взяв за дошку, а вона слизька і липка, руки в крові, а тут мама дзвонить: «Де ти є?». Сказав, що біля сцени чи в КМДА, вже не пригадую. Вона бачила новини і бачила, як у швидку вантажили пораненого, який був дуже на мене схожий, тому переживала», - пригадує Ігор Фльорко.

Хлопці кажуть, що навіть не запам’ятовували облич тих, кого виносили з під куль. Дивом самі залишилися живі та не ушкоджені.

«Цей мій маленький щит був цілий, коли я його брав. Вибігли на Інститутську, шикуємося «черепашкою». Навіть цей маленький щит давав надію, що може куля зрикошетить. Коли вже повернувся, то побачив, що в щиті дірка. Його куля пробила, але я не знаю куди вона поділася...», - розповідає Ігор Галушка.

Хлопці кажуть, що біля Жовтневого було багато щитів, усі в крові, тому їх не дуже хотілося брати. Друзі не засуджують тих, хто того дня не пішов на передову, і тих, хто втікав, теж не засуджують, «бо боятися – це нормально». Запитуємо, чому на їхню думку кулі їх не зачепили?

«Кажуть, що куля - дура, а ми, напевно, теж дурні, тому мінуси відштовхуються», - сміється Ігор Галушка. Хлопець пригадує, що мама дзвонила і плакала, просила сказати, що все буде добре: «Але ти знаєш, що не можеш їй нічого обіцяти».

«Часто люди питали: «А що без тебе революції не буде?». Але якщо кожен так скаже, то хто тоді піде? Хочеш щось довести? Почни із себе! Я стояв на Майдані і пішов на Інститутську, щоб собі довести, що вартую більшого, чим просто стояти на кухні і кричати: «Давайте, хлопці! Ви зможете!». Наша совість чиста», - каже Ігор Галушка.

Стежте за нашими новинами і статтями ВКонтакте, у Facebook.
ДІЛІТЬСЯ НОВИНАМИ В СОЦМЕРЕЖАХ!

1 комментарий:

  1. Хлопці, ви Герої! Вірю, що Доля вас зберегла для якихось великих місій в країні, хоч ви вже виконали одну місію, героїчну. Героям Слава!

    ОтветитьУдалить